Польща на вечерю

Як я вже казав на вихідних пробував їхати в Польщу. В сестри віза була, і щоб не пропала вирішив з нею за компанію. Та й хотіла вона трохи пошопінгувати, але… по все потроху. Ранок. Приїхало, ще звечора замовлене таксі і повезло нас на автовокзал. 7.20 виїхали, час-від-часу в автобус підсідали Ної персонажі, котрі між собою добре зналися. Автобус пихтів приближуючи нас до кордону. Серед шуму мотору і гицання по ямах сильно вирізнявся звук відривання скотчу, яким сільські баби змотують між собою та примотують до себе папіроси, перетворюючи себе на таких собі контрабандистів-моджахедів. Кордон. Черга повзе настільки повільно шо то капець. Сестра читає «туалені романи» (таке визначення я придумав для всяких там любовних романів за пару грн., надрукованих на високоякісних листках подібних до туалетного паперу, і з яких не шкода виривати листок коли в туалеті раптово закінчився папір). Я ж бо добре що мав зі собою Дереша «Архе» (дозволю собі оцінити книжку – архенітєльна книжка, купляйте і читайте). На кордоні з двох боків нас тримали 8 годин, як нам потім сказали – поляки страйкують. Ніби працюють але роблять все якось дуже повільно. Приїхавши на п’яту до Перемишля і взнавши що останній автобус їде за дві години «дуже ся втішили». Пішли щось вкусили, та й побрели в найближчий супермаркет, ну а та ціни або такі як в нас або чуть-чуть дешевше або дорожче. Ну а шо робити трошки скупилися і назад додому. Шкода шо ніяких фоток не замутив. Але приколно вийшло – поїхали в Польщу на вечерю.

Ужгород:враження

Як я вже писав – був в Ужгороді. Тепер хочу трохи про то розказати. І так їхав туди вночі, виїхав о пів на першу ночі, в купе стояв невимовний храп (певно так хропуть справжні гірські легіні :)) і було дуже жарко тож було тяжко заснути… Нарешті приїхав. Ранок. Випив дві чашки такої собі кави в буфеті вокзалу і заточив шоколадку. Трішки прокинувся. Перше на що звернув увагу, вийшовши з вокзалу, це те що площа біля вокзалу зветься не привокзальною чи там Закарпатською а імені Георгія Кирпи(певно поміг збудувати вокзал). Але коли їхав додому то в приміщенні головного вокзалу побачив погруддя Кирпи, його форму, і вінки, і відразу то викликало в мене відчуття дискомфорту, ніби я не на вокзалі а на цвинтарі. Трохи перегнули хлопаки…

Далі знайшов вулицю Гагаріна, зробив все що треба. Поселили мене в готелі «Міраж», розкажу про нього. Він певно типовий для Ужгорода – маленький двоповерховий кімнаток на 5 максимум, на першому поверсі – бар. В мене був номер 5. Кімнатка розміром 3*4 (як фотографія :)) в якій є ліжко крісло, вішак столик телевізор без пульта що добре показує 5 канали – «новий канал», СТБ, «мегаспорт», «пєрвий русскій» і ще якийсь канал стриптизу. Краєвид з вікна прекрасний – цегляна стіна, але проте якщо подивитися вниз то серед купи всякого сміття можна було побачити домашнього улюбленця – щурика розміром з доброго кота. Далі на підлозі мене чекав сюрприз у вигляді гумового помічника в амурних справах.

Побачивши це я зразу кинувся перевірити постіль чи не залишилося там знаків тих самих амурних справ – на щастя постіль певно поміняли. Ще одне know-how власників готелю, це те як вони маркують крани в душі: червоний – холодна вода, синій – гаряча. Певно для економії – відкрив турист червоний кран, а там холодна вода – «та ну його в баню той душ» – а готелю економія :). Проте загалом Ужгород залишив по собі приємні враження. Ну хватить писати – дивіться: